Аналіз структури активів українських топ-посадовців, оприлюднений на основі їхніх декларацій за 2025 рік, викликає серйозні сумніви щодо відповідності їхніх статків офіційним доходам. Представлені дані свідчать не лише про глибоко вкорінені проблеми в системі державного управління та контролю за доброчесністю, а й про системну недовіру самих посадовців до ключових інституцій держави.

По-перше, вражає аномально висока частка готівки — майже 34% від загальної структури активів. У цифрову епоху, на тлі заявленого курсу на детінізацію економіки, це виглядає відверто анахронічно. Такий вибір зберігання активів свідчить про кілька серйозних викликів:

• Недовіра до банківської системи. Готівка як форма зберігання капіталу є ознакою остраху перед банківськими послугами, або ж небажання залишати сліди фінансових транзакцій.
• Ухилення від пояснення джерел доходів. Готівка, на відміну від безготівкових активів, значно ускладнює перевірку її походження, створюючи сприятливі умови для приховування незаконного збагачення.
• Недовіра до національної валюти. У переважній більшості задекларована готівка зберігається в іноземній валюті або криптовалюті. Це демонструє скепсис посадовців щодо стабільності гривні — валюти, яку вони ж зобов’язані підтримувати на посаді.

По-друге, значна частка активів — понад 23% — у формі «коштів, позичених третім особам» також викликає застереження. Наявність великої кількості позик у деклараціях потребує глибокого аналізу, оскільки:

• Це може бути механізм маскування активів. Позики можуть приховувати реальні статки або використовуватись як інструмент тіньового впливу.
• Відсутність прозорості. Бракує чітких даних щодо ідентичності цих «третіх осіб» та умов повернення коштів, що відкриває можливості для зловживань.

По-третє, гостро постає питання відповідності задекларованих активів офіційним доходам. Навіть з урахуванням доходів членів сімей, наявність таких обсягів готівки, позик та іноземної валюти виглядає щонайменше сумнівно.

Ці тенденції свідчать про системну девальвацію базових принципів доброчесності, прозорості та публічної підзвітності. Якщо державні службовці самі не довіряють банкам, гривні, або ж не готові пояснювати джерела своїх коштів — то чого варта їхня публічна риторика про зміни та реформи?

Система електронного декларування не повинна бути формальністю. Вона має перетворитися на дієвий інструмент справжнього аудиту. Лише повна перевірка джерел походження активів, особливо готівкових і криптовалютних, може відновити довіру до антикорупційних механізмів і державної служби як такої.

Україна посідає 150-те місце серед 165 країн у рейтингу Economic Freedom of the World: 2024. Ми опинилися серед аутсайдерів глобальної економічної свободи — поряд з Іраном, Венесуелою та Зімбабве. Це не просто статистичний індикатор — це сигнал. Довготривалі виклики у вигляді олігархічної спадщини, корупційних практик, слабких інституцій та централізованого управління не зникли з початком повномасштабної війни. Ба більше, існує ризик, що воєнна реальність лише закріпить застарілі моделі як нову норму.

Немає сумнівів, що в умовах війни держава повинна діяти рішуче. Контроль за капіталом, емісійна політика, пряме управління ресурсами — усе це виправдано заради виживання. Проте жодна країна не забезпечувала сталого відновлення через тривале директивне управління. Справжній виклик полягає не в самій централізації, а в її можливому збереженні в мирний час. І тоді постає загроза, що країна скотиться у тривалу економічну інерцію під патріотичними гаслами.

Поглянувши на наших східноєвропейських сусідів — Польщу, Румунію, Естонію — ми бачимо інший шлях: трансформація пострадянських систем у відкриті ринкові економіки. Їхній ВВП на душу населення (за ПКС) сьогодні коливається між 38 і 55 тисячами доларів. Для порівняння — в Україні цей показник удвічі нижчий.

Ми стоїмо перед стратегічним вибором. Можемо обмежитись відбудовою інфраструктури — бетону й асфальту, або ж поставити собі значно амбітнішу мету: модернізувати самі основи державного устрою. У цьому контексті варто окреслити три можливі сценарії.

Перший — сценарій прориву. Якщо вдасться забезпечити верховенство права, мінімізувати регуляторний тиск, дати змогу ринкам працювати вільно, а капіталу — рухатися без зайвих обмежень, щорічне зростання ВВП на рівні 5–7% стане реальністю. Ми можемо претендувати на ВВП у $30 000 на душу вже до 2030 року. Україна має всі передумови стати центром аграрно-технологічної синергії, осередком оборонних інновацій і цифрової торгівлі. Але для цього потрібна не риторика, а системна трансформація.

Другий сценарій — інерційний. Помірне зростання у межах 2–3% на рік, здебільшого завдяки зовнішній допомозі та внутрішньому споживанню. Така модель не дозволить суттєво скоротити розрив з розвинутими країнами. Україна залишиться постачальником сировини та людського капіталу для інших економік.

Третій сценарій — регресивний. Відмова від реформ, втрата західної підтримки, поглиблення фіскальної кризи. Це відкриє шлях до реставрації олігархічних структур і підриву інституційної спроможності. У такому разі ВВП на душу може впасти нижче $20 000, і країна зазнає масштабної еміграції та втрати інвестиційної довіри.

І все ж сценарій прориву залишається можливим. Проте він потребує не декларацій, а впровадження чіткої системи:

— судова система, звільнена від впливу телефонного права,
— прозора приватизація,
— свобода підприємництва без потреби в бюрократичному дозволі,
— інтеграція з Європою, яка не обмежується протокольними візитами до Брюсселя.

Ми вже маємо інженерів, науковців, підприємців, фермерів. Маємо людський і технологічний капітал. Чого бракує — це економічної свободи.

І саме тут народжується відповідь на запитання, яке, в тій чи іншій формі, звучить у серцях мільйонів: коли настане перемога? Відповідь — тоді, коли Україна стане не лише територіально цілісною, а й економічно вільною. Лише така свобода є запорукою того, що завтрашній день буде не лише мирним, а й заможним.

Володимир Клименко
Голова наглядової ради ПАТ «Укрінком»                                                                                                         

        Джерело